Секс, робота і какао, або як стати егоїстом

Секс, робота і какао, або як стати егоїстом

1280
5 хв.

З віком інтимні речі стають усе більш повсякденними: ти перестаєш соромитися говорити про секс, але свій плейліст не даєш слухати нікому. Коло твоїх знайомих розширюється, а друзів — звужується. Ти вже не економиш на хорошій каві й подорожах, але заощаджуєш на одязі. І шукаєш у житті не грошей, а повноти — в усьому: стосунках, роботі, книгах, спорті. От мій тренер хоче посадити мене на дієту — і не те, щоб мені не хотілося спробувати, але відчуття того, що я маю їсти не те, що хочу, а те, що треба, якось мене гнітить. А якщо раптом через хвилину кінець світу, а я тут вівсянкою давлюся? І я не тільки про їжу говорю — те ж саме і в роботі, і в стосунках, у спорті, подорожах.

Ненависна робота — як шлюб по розрахунку: і покинути вже ніяк, і поруч бути аж нудить. Як і в шлюб, у роботу ми вкладаємо час і зусилля, аби завтра, через місяць, через рік досягти кар՚єрного зростання, визнання, слави — для одних, самореалізації — для інших. Але якщо любові з першого погляду не відбулося, то й цукерково-букетного періоду не буде. Так, будуть шикарні подарунки, походи в ресторани, може навіть перепаде новенький автомобіль, але трепету в серці чекати не треба. І в неділю з՚являтимуться пости у фейсбуці про те, що завтра не хочеться йти трудитися. І часто люди миряться із таким перебігом подій, бо думають, що так має бути: роботу любити не можна, відпустки чекати довго, а вівсянка зранку — бо так треба.

«Мені як завжди»

Я підходжу до невеликого білого автомобіля із надписом «Каваман», який стоїть на звичному місці біля нашого офісу. Льоша — невисокий худощавий баріста — побачивши мене в черзі, мовчки посміхається, дістає найбільший паперовий стаканчик і починає готувати какао без цукру із шоколадним присмаком. І тут у мене виникає відчуття, що я в американському фільмі, де головний герой може дозволити собі сказати офіціанту в кав’ярні: «Мені як завжди», і той принесе йому саме те, чого він хотів. У Льоші все виходить чітко і швидко, кавова машина чистіше нікуди, а на обличчі — посмішка. Людина стоїть, варить каву на морозі, обслуговує інших — і посміхається. «Ви любите свою роботу?» — запитую я. «Ну за п’ять років уже настоявся, але — так — люблю». І знаєте що? У нього найсмачніше какао в Києві. Я, звісно, скрізь не пробувала, але йду я не за напоєм, а за відчуттям того, що його зроблено саме для мене.

Люди взагалі діляться на два типи: перші живуть тут і зараз, роблячи вибір кожної секунди: бути щасливим чи шукати щастя. Другі — чекають: слушної миті, здійснення мрії, спадку від троюрідної прабабусі. Перші мають усе. Другі не мають нічого. І я зараз не про матеріальне. Хоча і про нього також.

Читаючи біографії успішних людей, розумієш, що у всіх них був один секрет — можливо, дехто з них не усвідомлював, що володіє ним, а хтось говорив про це по-своєму. Але він був і є. І напевно то не тільки бажання успіху — щось більше. Я думаю, що це — слідування поклику душі — незалежно від того, куди він приведе. Кожен із тих, чиїми success story ми надихаємося, любив свою справу. Як Льоша любить свою. Той худощавий баріста, сам не усвідомлюючи, розгадав секрет щастя.

Не боятися егоїзму

«Так-де ти працюєш?» — запитує мене знову бабуся.
«В рекламі» — кажу.
«Так, а рекламуєш кого? І кому воно ото треба?»
«Мені».
Я взагалі за здоровий егоїзм. І бути егоїстом — не соромно. Нам усе життя прямо чи опосередковано втовкмачували в голову ідею про те, що для себе щось робити можна в останню чергу, спочатку подумай про ближнього, а пошук власної вигоди взагалі в нашому суспільстві вважається ледь не смертним гріхом. Але вигода буває різною: матеріально, моральною, фізичною. І я проти того, щоб працювати:
а) без винагороди,
б) тільки за винагороду,
в) без задоволення.
Насправді найпрекрасніші речі роблять егоїсти, найуспішнішими стають егоїсти, щасливими стають ті, хто не боїться зізнаватися собі і суспільству в тому, що живуть заради себе і для себе.

От наприклад: коли у мене з’являється новий проект, моя реакція подібна до поведінки дівчини, на яку глянув хлопець на дискотеці. Ну ви знаєте: вона така у весільній сукні йде до вівтаря, він тихо пускає сльозу (бо то ж сам Господь подарував йому таке щастя), всі захопливо зітхають: «Яка красива пара…», а далі — однакові піжами в клітинку, двоє чарівних дітей і всяке таке, аж доки новий трек дискотеки не повертає дівчину до реальності, де того хлопця й слід простив. У моїй роботі те ж саме: я одразу думаю про успіх, нагороди і фанфари талановитому проджект менеджеру, без якого, звісно, ніколи і ніхто б не виконав цю роботу так афігенно і круто. І це нормально. Нормально хотіти успіху і мріяти егоїстично. Але чогось про це більшість із нас соромиться зізнаватися. Ми прикриваємося суспільно корисними цілями: кого ми врятуємо цим проектом, кому стане краще, які глобальні цілі ми втілимо в життя. Так, це важливо. Дуже. Але ж реалізовувати щось ми маємо тільки з огляду на свої власні бажання і задоволення. Бо тільки тоді воно вийде з душею. І не брехати хоча б собі. Хочеш успіху — зізнайся, визнання — чому ні?

Льоша-баріста робить какао не для того, щоб мені було добре, а щоб було добре йому самому. І мені від цього не гірше. Бо я люблю какао і щасливих людей.